Меркель привезе “липові” гарантії для України, – Гончар

Німецька політика залишається в полоні підходів часів пізнього СРСР. Німеччина дивиться на Схід Європи, бачачи там Росію. Для неї колишній СРСР це, передусім, Росія. В цьому контексті, політика доби Ангели Меркель, яка добігає кінця,  а це половина 30-річного відтинку з часу розпаду СРСР – майже 16 років канцлерства – це політика орієнтації на Москву. Суттєвого прогресу в зміні підходів до нових незалежних держав з боку Берліна не відбулось. Той факт, що Меркель прибуває з візитом спочатку в Москву, а вже потім до Києва  яскраве тому підтвердження. Саме так робили європейські лідери в 90-х – спочатку до Москви, а потім вже до інших. 

Берлін традиційно продовжує лінію на те, щоб в той чи інший спосіб, узгоджувати з Москвою свої зовнішньополітичні кроки та ініціативи. І брати до уваги думку Росії в тих питаннях, що стосуються не тільки пострадянського простору. Така, по суті угодовська політика Німеччини щодо Росії, заохочує російську експансію і агресію. Згадаймо 2008 рік. Німецьке та французьке вето на надання ПДЧ НАТО Грузії та Україні, фактично, дало зелене світло вторгненню РФ в Грузію. Реакція Європи – не тільки нуль санкцій, але й ініціатива для Росії «партнерства заради модернізації». Як наслідок, через 6 років – вторгнення в Україну. Тепер вже є санкції, але вони сконструйовані так, що гальмують, але не зупиняють Росію у її експансіоністських намірах. Фактично, східна політика Німеччини перебуває на тих же довоєнних підходах 2013 року, які не зазнали змін після російської агресії, окупації Криму та частини Донбасу. Для Меркель Путін, який є воєнним злочинцем, досі «дарагой Владімір», як вона сьогодні під час візиту в Москву до нього звернулася.

Отже, очікувати чогось епохального від її візиту до Києва не доводиться. Вона привезе липові гарантії збереження транзиту через Україну від Путіна. При цьому, Німеччина сама не бажає і не буде нічого нам гарантувати – ніяких компенсацій, якщо Росія припинить чи мінімізує транспортування газу через Україну. Та Німеччина, яка мала б відповідати за це не декларативно, а в євро, таких зобов’язань на себе не візьме. Все, що привезе Меркель до Києва – це обіцянки «дарагого Владіміра» зберегти транзит через Україну. Газпром називав раніше ці цифри – 10-15 мільярдів кубометрів щороку. Це сміховинні 7-10%  завантаження потужності української газотранспортної системи. Але з формальної точки зору, транзит буде збережено.

Всі обіцянки інвестицій в зелену енергетику не більше ніж обіцянки. Звісно, буде початковий німецький внесок в водневий фонд, але це не можна розглядати як компенсацію за шкоду, яку нам заподіє Німеччина у співпраці з Росією. І ця співпраця під знаком путінських газових потоків, які ще 15 років тому польський міністр закордонних справ Р. Сікорський назвав новим пактом Рібентропа – Молотова, виходить за межі енергетики.   

Україна утримувалась від рішень на догоду Берліну та Москви, коли вони проштовхують речі, які суперечать нашим національним інтересам, провокують внутрішньополітичну кризу в Україні. Мається на увазі так звана «формула Штайнмаєра», яка абсолютно неприйнятна для України. Але очевидно, що Меркель буде намагатися вмовити нинішнє владне угруповання, щоб ця формула була впроваджена. І по суті, як бачимо за наслідками візиту Меркель до Москви, з цим «дорученням» від Путіна Меркель прибуде 22 серпня до Києва. І ми бачимо тривожні симптоми такої капітулянтської готовності з боку влади – з’являються  законопроекти, наприклад, про перехідний період, які не відповідають духу національних інтересів України, але лежать в річищі імплементації «формули Штайнмайєра».

Очевидно, що Меркель хоче залишити канцлерство на високій ноті миротворчості в Європі. Мовляв, їй вдалось спільно з «дарагім Владіміром» та французьким путінферштеєром Макроном врегулювати затяжний «конфлікт в Україні», як вони називають російську агресію. Меркель чудово розуміє, що насправді відбулося і відбувається. Але не хоче дивитись правді в очі, бо тоді необхідно проводити зовсім іншу політику щодо Росії – політику стримування і протидії агресії Кремля.

Іноді у нас говорять, що ми повинні бути вдячні Німеччині. Бо вона ініціювала та запровадила потужний санкційний пакет з боку ЄС проти Росії. Це так, це було зроблено. Але санкційний пакет протягом останніх років не зазнав суттєвої трансформації в бік посилення. Він лише пригальмовує російську експансію, але не стримує її. Та й механізми обходу санкцій вже давно віднайдені, яскравим прикладом чого є постачання газових турбін німецької компанії «Сіменс» до окупованого Криму. Не випадково, що зараз Німеччина та Росія з задоволенням відзначають у 2021 році суттєвий ріст двосторонньої торгівлі після тривалого періоду її падіння.

І саме такий – гальмуючий, а не зупиняючий – алгоритм був закладений значною мірою саме німецьким підходом. Суть його – у винесенні за дужки санкційного пакету сфери торгівлі енергоносіями. Тобто енергоресурсний двигун російської агресії – експорт нафти, продуктів її переробки, газу – продовжив справно працювати. І зараз Газпром переможно доповідає, що він отримав небачений раніше прибуток, штучно розганяючи ціни на європейському ринку. Німеччина вустами Меркель під час візиту до Москви – ні пари з вуст, хоча ціни на газ в ЄС сягнули небачених для європейського споживача висот, за благополуччя якого так турбуються на виборах європейські політики, а у Москві відверто насміхаються над європейцями, спостерігаючи як вони уникають називати «Газпром», який викачує газ з ПСГ в ЄС, замість того, щоб закачувати, винуватцем кризи.

Точно так само Німеччина не буде жодним чином зупиняти Росію, якщо вона вдасться до використання енергоресурсів та енергетичної інфраструктури в якості зброї. Ніяких реальних механізмів Берлін не збирається застосовувати проти Росії, і ми повинні брати це до уваги.

В принципі, візит Меркель в Україну – з розряду небажаних, токсичних. Такі візити нічого не дають Україні. Намір нагородити Ангелу Меркель Орденом Свободи навряд чи є вдалим рішенням. Дії чи бездіяльність канцлера Німеччини, як правило, приводила до заохочення подальшої експансії «імперії несвободи» і її агресивних дій. Так було в 2008 році в Грузії, так в 2014 році проти України, і це продовжується. Так Росія діє в багатьох регіонах світу і дедалі більш витончено. Чого варта тільки заохочувані Кремлем атаки мігрантами васального режиму Лукашенка з білоруської частини території Союзної держави Росії та Білорусі проти Литви та Латвії. І Німеччина, будучи вільною демократичною країною, підтримує авторитарний, з тенденцією до тоталітаризму, режим в Москві.

Вручення вищої державної нагороди політику, який проштовхує проекти авторитарного російського режиму, який виступає його адвокатом в Європі та світі, це ганебне рішення. Особливо, якщо виявиться, що Ангела Меркель після закінчення канцлерської кар’єри з часом опиниться на якійсь позиції подібно своєму попереднику Шредеру чи низці австрійських федеральних канцлерів, чи очолить якусь спеціально створену під неї умовну російсько-німецьку раду «діалогу та партнерства заради майбутнього».

Чи підняла у Москві А. Меркель питання свободи для сотень громадян України – політичних бранців Кремля у Криму та РФ, а також заручників на окупованій території Донбасу? Ні. На відміну від теми свободи для окремо взятого російського опозиціонера Навального.

Може Меркель по-християнськи, як лідер християнських демократів, вшанує пам’ять тисяч українців, полеглих у війні з Росією за свободу і незалежність України? Ні.

То за що їй  Українська Держава має вручати Орден Свободи?

Михайло Гончар, Президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», член Стратегічної Ради РОК.