Андрій Портнов (1973)

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ

«На жаль, у мене немає шкільних друзів – або вони загубилися, або я загубився. Напевно, ми знаходимося в різній системі координат. Практично не залишилося друзів з університету».

А.Портнов

Андрій Володимирович Портнов народився 27 жовтня 1973 року в Луганську, в сім’ї, яку забезпечувала мати Світлана Михайлівна – працювала в радянській торгівлі (продавець, потім завмаг). Батько Володимир Михайлович, працював водієм. Загалом, А.Порнов зростав в забезпеченій сімї. Закінчивши середню школу, в 1990-му Андрій Портнов пішов вступати до університету, але провалив іспит з іноземної мови. Тоді він в поспіху вступив до військового училища в Ленінграді (нині Петербург), звідки його відрахували після першого курсу (він запевняє, що пішов сам), направивши прямо в військкомат. Рік військового училища йому зарахували як строкову службу, так що демобілізувався він вже в 1992-му та повернувся до Луганська. У 1993-му він навіть вступив заочно на юридичний факультет Східноукраїнського держуніверситету.

За протекцією, наприкінці 1993-го заочник першого курсу юридичного факультету був прийнятий на роботу в Луганську фірму ТОВ «Юрліт ЛТ» юрисконсультом, а через рік він вже працював юристом на АП «Луганська нафтобаза».

Слід зауважити, якій приватній фірмі, тим більше що займається нафтопродуктами, потрібен юрист без диплома, студент-заочник. Так може бути тільки в одному випадку: якщо він родич або дуже близька людина власників цієї фірми. Ну а для того, щоб займатися в ті роки нафтобізнесі були потрібні дуже великі зв’язки або у владі, або в кримінальних колах.

Ряд публікацій вказує, що Андрій Портнов був причетний до луганської ОЗГ відомого в області кримінального авторитета 90-х Валерія Доброславского (кличка Доброслав, Добрик), убитого в червні 1997 року. А якщо точніше, то до її «бізнес-крила», яке безпосередньо займалося комерцією, приватизацією, а також створювало свої ЗМІ ( «Луганськ-XXI століття») і рухало своїх людей у владу.

За визнанням Ігоря Гуменюка (кличка Циркуль), одного із соратників Доброславского в 90-х (у 2010 обраний депутатом Олександрівської міськради від «Фронту змін»), з їхнього колективу вийшло чимало нині відомих в області людей. Серед них: мер (1994-97) і губернатор Луганська (2005) Олексій Данилов, Олег Титамир (в 2010-2014 лідер обласної організації «Фронт змін»), Григорій Пригеба (один з лідерів луганського євромайдан, в 2016-му разом з «Оппоблоком» скоїв рейдерське захоплення влади в мерії Сєвєродонецька), брати Серпокрилові (керівники обласних організацій «ПОРА-ПРП» і «УДАР»).

За словами Гуменюка, в 90-х Портнов «надавав юридичні послуги» їх фірмам – проте які саме послуги міг надавати недовчений студент-заочник, він не пояснив. Словом, діяльність Портнова в той час – це таємниця, яку він ретельно приховує.

В 1996-му Андрій Портнов очолив в Луганську юридичну фірму «Укрінформправо» – яку він, за його словами, сам же і відкрив, а в січні 1997-го студент-заочник 4 курсу переїжджає до Києва, де він отримав місце головного спеціаліста у відділі методології і стандартизації обліку та звітності управління корпоративних фінансів в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР). Більш того, через кілька місяців Портнов було призначений заступником начальника управління (вищої освіти у Портнова тоді ще не було, він її отримав із затримкою лише влітку 1999-го).

ДКЦПФР є однією з найбільш маловідомих державних установ, яка однак відіграла одну з ключових ролей у великій українській приватизації і її переділі. Причому, вихід ДКЦПФР на ниву великого бізнесу збігся з початком роботи в ній Андрія Портнова.

Що знову-таки викликає подив: що такого унікального було в цьому юристі-недоучки, і хто прилаштував його в ДКЦПФР? Можливо, що коли в 1997 році Павло Лазаренко і Юлія Тимошенко створили «Громаду» і почали готуватися до парламентських виборів, то в Луганську збір ідписів за «Громаду» активно сприяли люди Доброславского, тож може вони сприяли влаштуванню студента-заочника Портнова в ДКЦПФР?

З приходом Портнова ДКЦПФР розгорнула бурхливу, хоча і непомітну для більшості діяльність. Наприклад, дозволяла підприємствам і компаніям випуск додаткових акцій (емісію), які тут же скуповувалися 1-2 особами, після чого склад власників різко змінювався. Зменшити подібним чином частку держави або свого компаньйона до 1% було досить поширеним методом рейдерських захоплень підприємств, на якому спеціалізувалися кілька олігархічних угруповань. Ну а з боку ДКЦПФР їм в цьому допомагали «свої люди» – одним з яких був Андрій Портнов.

Портнова з самого початку взяв під своє крило голова ДКЦПФР Олег Мозговий, який старанно просував його за посадами (помічник голови, керівник групи помічників і радників голови, заступника начальника і начальник управління корпоративних фінансів), і довіряв самостійно вирішувати складні справи. Цікаво, що початок роботи Портнова в ДКЦПФР збіглося з приватизацією корпорацією ЄЕСУ (Лазаренко, Тимошенко) Південного гірничо-збагачувального комбінату (Південний ГЗК), що отримала в свої руки більше 60% акцій підприємства. Причому, приватизація проходила саме по схемі додемісії, що розмила частку держави.

До 2000 року Портнова, вже слід вважати третім за значимістю людиною в ДКЦПФР. І ось тут його послуги знову потрібні були в справі ПівдГЗК, за який спалахнула бізнес-війна між олігархом Вадимом Новинським і групою «Приват». У цій війні, де кожна акція давала перевагу, залучили і ДКЦПФР – причому до неї звернулися обидві сторони відразу. Андрій Портнов почав працювати на «Приват», а ось Вадиму Новинському допомагав Олексій Ромашко – заступник голови ДКЦПФР, глава контрольно-ревізійної комісії, який відповідав за боротьбу з корупцією в ДКЦПФР, який курирував її зв’язку з СБУ і прокуратурою, і що був секретарем Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів при Президентові України. Ромашко вважався навіть не другим, а першим за значимістю людиною в ДКЦПФР – оскільки її голова Олег Мозговий стрімко ставав весільним генералом. А ось головним суперником Ромашко, не тільки у справі ПівдГЗК, був Андрій Портнов. Таким чином, війна за ПівдГЗК перенеслася в стіни ДКЦПФР. Крім того, була інформація, що конфлікт посилився участю Портнова і Ромашко в справі придбання структурами Коломойського «Українських радіосистем», також не обійшовся без махінацій з акціями. І ось влітку 2001-го в пресі з’явилася «анонімка» на Портнова, яка повинна була ініціювати проти нього корупційний скандал.

Олексій Ромашко вже почав, було, щодо Портнова службове розслідування. Проте 29 жовтня 2001 він був убитий в під’їзді власного будинку: двома ударами ножа і контрольним пострілом в голову. Андрій Портнов тут же опинився в числі головних підозрюваних – оскільки всі знали про його конфлікт з Ромашко, проте довести причетність до вбивства слідство не змогло. Проте, в грудні 2001 року Андрій Портнов і ще кілька близьких до нього співробітників звільнилися з ДКЦПФР – а через місяць в Києві з’явилася фірма «Портнов і партнери», яка вказує послуги в сфері інвестиційного бізнесу, приватизації та ринку цінних паперів. Його першим партнером став Іван Гранцев (очолював в ДКЦПФР відділ реєстрації емісій підприємств), а потім до них приєднався Сидір Кізін.

Одночасно з цим Андрій Портнов став співвласником юридичної фірми «Корпоративні технології», яка була заснована підприємством «Промрезерв» – входять до бізнес-імперії «Приват». Судячи з усього, фірма створювалася виключно для обслуговування інтересів “Привату”, а так як самим цінний кадром в ній був професійний «юридичний рейдер» Портнов, то і стояли перед нею мети цілком очевидні. Також, у 2002 році Андрій Портнов встиг також попрацювати радником Олега Дубини, який був віце-прем’єром в урядах Віктора Ющенка і Анатолія Кінаха.

А в травні 2003-го, особисто президентом Кучмою, Андрій Портнов був призначений першим заступником виконавчого секретаря ДКЦПФР Михайла Каскевича, який опинився черговим «весільним генералом». У пресі тоді з’явилася інформація, що з поверненням Портнова були переглянуті всі договори, укладені ДКЦПФР з державними та приватними підприємствами – в тому числі і з юридичними фірмами. І так вже вийшло, що після цього головним юридичним підрядником ДКЦПФР стала фірми «Корпоративні технології» та «Кізін, Чібісов і партнери».

У цей період з цими фірмами був пов’язаний приголомшливий своєю нахабністю і відвертої корупцією захоплення ВАТ «Столичний».

Це підприємство цікавило багатьох через свою нерухомості в центрі Києва: Хрещатик 5-а, 5-д і 5-е, Паркова Алея 16-а, 16-б і 16-у, Грушевського 1-а і 1-б (основні об’єкти на Європейській площі).

Однак Андрію Портнову недовго вдалося плідно поєднувати службове становище і власний бізнес. У листопаді 2004-го між Портновим і начальником юридичного управління ДКЦПФР Оксаною Сахнацькою спалахнув конфлікт: він почав домагатися її звільнення (можливо, бажаючи поставити на місце, що звільнилося Кізіна), а вона написала на нього заяву в міліцію про те, що Портнов нібито погрожував її вбити . З огляду на, що трьома роками раніше Портнова вже розглядали як підозрюваного у вбивстві співробітника ДКЦПФР, а також можливі зв’язки його недоброзичливців, в січні 2005 року прокурор Голосіївського району столиці Михайло Іванець порушив за цією заявою кримінальну справу №51-843.

В 2005-му між Тимошенко і Портновим був укладений довгостроковий стратегічний союз. Його першим підсумком став дебют Портнова в гучній політичній справі: коли держсекретар Олександр Зінченко звинуватив оточення Ющенка в корупції, що викликало скандальну відставку уряду і секретаря РНБО Петра Порошенка, то Портнов захищав інтереси Зінченко в суді. По суті, це був гучний політичний фарс: Портнов скористався цим, щоб зробити кілька заяв на публіку, зокрема запропонувавши реприватизувати капітали Порошенко.

Прихід в публічну політику на стороні популярної партії дозволило Портнову двічі обратися до Верховної Ради за списком БЮТ: в 2006-му році під №66, а в 2007 році під №57. Він став керівником юридичного департаменту БЮТ, в 2008-му навіть заступником голови фракції. Але як не тягнула його Юлія Володимирівна на пост глави Фонду держмайна України (ФДМУ), дістати в своє розпорядження – це хлібне місце Портнову не вдалося. Вже на стадії розгляду кандидатури Портнова категорично проти був Секретаріат президента, якому керував Віктора Балога.

І все ж 6 лютого 2008 році Тимошенко постановою Кабміну усунула від керівництва ФДМУ Валентину Семенюк-Самсоненко, і призначила Андрія Портнова в.о. глави Фонду. Але вже на наступний день, з ініціативи Балоги, президент Ющенко призупинив цю постанову уряду до його розгляду в Конституційному суді. Однак Тимошенко принципово не пішла на поступку, і в результаті кілька місяців у ФДМУ було двоє керівників, які оскаржують законність один одного: підтримуваний урядом Портнов і підтримувана президентом Семенюк-Самсоненко. Протистояння тривало до травня 2008-го, поки Банкова не використовувала «важку артилерію»: Генпрокуратура порушила проти Андрія Портнова дві кримінальні справи. По першому він звинувачувався в перевищенні повноважень і дестабілізації роботи ФДМУ, а друге було піднятим з архіву старим справою за заявою Оксани Сахнацької. Через тиждень після цього Андрій Портнов заявив про своє «самовідвід» з поста глави ФДМУ, тим самим ще раз підтвердивши свою дивну фобію звинувачень у вбивстві, що вимушує його завжди поспішно відступати. А ось звинувачень у рейдерстві Портнов ніколи не боявся – і подавав десятки зустрічних позовів про «наклеп».

У вересні 2007-го Володимир Чміль заявив, що 75% рейдерських захоплень в Україні скоюють члени БЮТ чи пов’язані з ними особи. Головними рейдерами він назвав Портнова і його «кізіновцев» (юрфірми «Кізін, Чібісов і партнери», «Корпоративні технології», «Всеукраїнський реєстратор», «Народні реєстри»), які як раз «прославилися» тоді поруч лихих захоплень. Серед їх вдало виконаних атак називали: «Кіевшляхбуд» і «Київсоюзшляхпроект», КФ «Жовтень», ВАТ «Кіеввзуття», ЗАТ «Жовтневий Універмаг», ЗАТ «Львівський ЦУМ», ВАТ «Мода», КЗАО «Укрспецавтоматика». Вельми скандальним було рейдерське наліт на ЗАТ «Київський судноремонтний і суднобудівний завод», замовниками якого називали Анжеліку Лабунську і Костянтина Жеваго, що були депутатами фракції БЮТ.

Невдалою виявилася для Портнова і участь у війні Юлії Тимошенко проти Дмитра Фірташа. Саме Портнов у 2009 році готував для Тимошенко документи по конфіскації у «РосУкрЕнерго» 11 мільярдів кубометрів газу, які перевели на баланс «Нафтогазу». Але, як відомо, в 2010 році Фірташ виграв справу в Стокгольмському арбітражному суді і повернув свій газ.

«Фахівці» Портнова надавали свої послуги і іноземним рейдерам. Так, членство в «Свободі» не завадило Сидору Кізіну під патронатом Портнова співпрацювати з відомим російським рейдером Володимиром Паліхатою.

Народився в Тернопільській області, з 1991 року живе в Англії і РФ, кличка «Тернопільський рейдер». За допомогою фірми «Кізін, Чібісов і партнери» зібрав в Україні великий профільний бізнес: ВАТ «Південний електромашинобудівний завод», «Завод крупних електричних машин» (Нова Каховка), ВАТ «Електромашина» (Харків) і НВО «Етал» (Олександрія, Кіровоградська область). Також, вже за посередництва київського адвоката Олександри Павленко і Портнова, Паліхата таки зміг отримати участь і у агрофірмі «Провесінь».

Не встиг ЦВК оголосити офіційні результати президентських виборів 2010 року, а т.зв. група Портнова (Валерій Писаренко, Володимир Пилипенко і Святослав Олійник) перейшли до регіоналів. Вже 2 квітня 2010 президент Янукович призначив Портнова заступником керівника Адміністрації президента – керівником Головного управління з питань судової реформи та судоустрою. В якійсь мірі це призначення пояснювалося тим, що судову реформу (для Тимошенко) Портнов готував ще в 2008-2009 р.р., хоча його проект був розкритикований Венеціанською комісією та заблокований Ющенко. Однак його варіант реформи сподобався Януковичу: вона дозволяла президентові поставити суддів у свою повну залежність. При цьому Портнов не забув і про себе: він домігся того, що українські суди стали сприймати його як «уста президента», і виконувати його «маленькі прохання». У корупційному розвалі українського правосуддя вина Портнова була і є чи не рівнозначною провини всієї команди Януковича.

5 квітня 2011 року Портнова перепризначили на пост радника Президента – керівника Головного управління з питань судоустрою президентської Адміністрації. Як говорили, причина була в виникли тертя між Портновим і главою президентської Адміністрації Сергієм Льовочкіним, а причиною тертя, були тісні ділові зв’язки Льовочкіна з Дмитром Фірташем – який не забував тих «капостей», які зробив йому Портнов.

Хоча у «донецьких» була своя методика відбирання чужого капіталу, рейдерська група Портнова в період 2010-2013 р.р. аж ніяк не простоювала. Серед них найгучнішою була справа фабрики «Житомирська ласощі», в якому в якості представників сторін конфлікту безпосередньо брали участь Іван Гранцев і Андрій Мартинюк.

Сам же Портнов звернув свою увагу туди, куди доступ йому був дуже довго закритий – в Міністерство оборони. У 2010 році він втрутився в конфлікт тодішнього міністра оборони Михайла Єжеля з фірмою «Івала», що займалася харчуванням українських військовослужбовців (так, що від отруєння одного разу злягла ціла рота Президентського полку). Єжель намагався розірвати з «Івалою» контракт, але раптово у неї з’явився могутній покровитель в особі Андрія Портнова. Після чого виявилося, що Міноборони винні фірмі 70 мільйонів і купу вибачень – замість яких Портнов запропонував Єжелю як компроміс призначити на посаду начальника аналітичної служби Міноборони … Івана Гранцева. Що ж цікавило групу Портнова у військовому відомстві? З огляду на їхню традиційну схильність до захоплення нерухомості, вони звернули увагу на території міських військкоматів (як правило це нерухомість в центрі міст).

На початку 2014 року Андрій Портнов брав безпосередню участь і вважається автором «диктаторських законів 16 січня» і контролем над судовими вироками учасникам євромайдан (в основному адміністративними). Андрій Портнов поспішив втекти з України відразу слід за Януковичем.

На відміну від більшості втікачів регіоналів, Андрій Портнов не захотів тихенько чекати кращих часів, а відразу ж почав готувати своє повернення назад, причому для цього вирішив помиритися з Юлією Тимошенко. ЗМІ повідомляли, що нібито новий проект Конституції України, яку Тимошенко планувала презентувати в квітні 2014 року, була написана Портновим в Москві.

У 2015 році Суд Європейського союзу ухвалив рішення у справі “Портнов проти Ради ЄС”, яким повністю задовольнив” позов Андрія Портнова, колишнього заступника голови адміністрації президента Віктора Януковича, і “визнав протиправними” рішення Ради ЄС про введення санкцій проти нього.

Щодо ролі Портнова А.В. в захопленні влади Януковичем В.Ф.

*25 лютого 2010 року до виконання повноважень президента України приступив Віктор Федорович Янукович, якого в результаті виборів обрали громадяни.

Надалі у Януковича В.Ф. та інших осіб з його оточення виник злочинний задум на захоплення влади в Україні у неконституційний спосіб, тобто присвоєння влади і додаткових повноважень, які не були передбачені Конституцією для президента на час обрання в 2010 році.

Такий задум реалізовувався з використанням державних інституцій та правових механізмів. З метою досягнення злочинного умислу щодо захоплення влади між учасниками злочинної групи, до складу якої входив Янукович В.Ф. та інші особи було розподілено обов’язки.

Так, Янукович В.Ф. та інші, наближені до нього особи, встановили контроль над виконавчою владою і правоохоронними органами, зокрема присвоївши повноваження призначати та звільняти прем’єр-міністра, а також повноваження призначати міністрів та керівників центральних органів виконавчої влади.

Повноваження Янукович В.Ф., зокрема захоплені, здійснював за допомогою окремих посадовців допоміжного органу – Адміністрації Президента (АП). Так, пособниками Януковича вважаються ті посадовці АП (глава АП, його заступники, керівники управлінь), які усвідомлювали чи повинні були усвідомлювати, що діяльність Януковича В.Ф. направлена на привласнення додаткових повноважень і здійсненні влади в обсязі, що значно перевищував делеговану йому джерелом влади.

Частина посадовців АП брала безпосередню участь як в підготовці та реалізації акту захоплення влади, так і у використанні узурпованих повноважень, здійснення яких призвела до тяжких наслідків, зокрема вбивств на Майдані у 2014 році учасників протесту за рішенням керівництва МВС, яке контролювалося Януковичем.

02 квітня 2010 указом експрезидента В. Ф. Януковича N 472/2010 Портнова А. В. було призначено заступником Глави Адміністрації Президента України – Керівником Головного управління з питань судової реформи та судоустрою.

04.05.2011 Портнова призначено на посаду радника та керівника головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента (указ 368/2011).

16.01.2013 Портнова А.В. призначено на посаду радника президента (указ 26/2013).

24.01.2014 Портнова А.В. звільнено з посади радника президента та призначено на посаду Першого заступника глави адміністрації президента (указ № 39/2014).

Отримання повноважень не від джерела влади, а на підставі рішення Конституційного суду, як акт узурпації, вимагало від злочинної організації Януковича В.Ф. спеціальних знань щодо роботи судової гілки влади особливо КСУ та інших державних інституцій та органів, тобто пособництво осіб, які б забезпечили підготовку плану, узгодження позиції вигідного для Януковича судового рішення та реалізацію подальшого набуття додаткових повноважень формально на підставі такого судового рішення.

Такими пособниками з числа вищих посадових осіб Адміністрації президента були О. Лукаш та А. Портнов. При чому є достатні підстави вважати, що саме на головне управління, яким керував Портнов А.В., покладалося вирішення юридичних формальностей зі звільнення та призначення суддів КСУ в період до 30.09.2010, які в подальшому забезпечили прийняття необхідного для узурпації влади рішення. Наявність відповідного досвіду саме в Портнова А.В. підтверджується не лише призначенням його на керівну посаду з питань судоустрою, але й його попереднім досвідом роботи депутатом ВРУ і членом комітету з питань правосуддя (2007), а також членом Вищої Ради Правосуддя (2009).

У вересні 2009 році Портнов А.В. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук на тему: «Становлення і розвиток конституційного судочинства в Україні: проблеми теорії і практики».

Портнов А.В. є автором двох наукових монографій та понад 30 наукових праць з проблем правового регулювання конституційного судочинства та теорії конституційного процесу.

Необхідність залучення пособників, які володіють спеціальними знаннями і навичками у відповідній сфері для координації та узгодження дій щодо прийняття потрібного рішення КСУ, була також продиктована тим, що раніше КСУ взагалі відмовляв у відкритті конституційного провадження з перегляду закону №2222-VI, про що постановляв відповідну ухвалу №6-у/2008.

Суб’єктивне ставлення Портнова А. до вчинюваних дій з пособництва в узурпації влади, а відтак і посягання на основи української державності, може характеризуватися як корисливий умисел, і крім корисливого умислу, зокрема підтверджуватися його переконанням, які він висловлював як щодо України та українців, так і щодо їх боротьби за територіальну цілісність і незалежність України.

Рекомендація

Напрями дій щодо викриття реальної діяльності А.Портнова:

• Реанімація проваджень
  • Кримінального провадження № 42018010000000022 про вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст111 Кримінального кодексу України (Державна зрада);
  • Справи про вбивство А.Ромашко – терміну давності немає;
• Розгляд ГПУ рейдерської діяльності з 2000 по 2013 роки
• Притягнення до відповідальності замовників рейдерських атак