Ухвалено на засіданні Стратегічної ради «Руху опору капітуляції»
Українська доктрина безпеки та миру
Зазначений документ є основою для опрацювання інших позиційних документів, стратегій і планів дій з питань, які мають пріоритетне значення для зміцнення незалежної державності України.


Фото Маріян Лисейко
Збройна агресія Росії проти України: позиціювання сторін

У сучасних умовах найбільшою безпосередньою загрозою національній безпеці України є збройна агресія Росії, яка триває з 20 лютого 2014 року. Її наслідками стали протиправна анексія Автономної республіки Крим і м. Севастополя, тимчасова окупація окремих районів України у Донецькій та Луганській областях, десятки тисяч вбитих і скалічених серед цивільного населення і військовослужбовців України, поневіряння понад 1,5 млн. внутрішньо переміщених осіб, розграбування і навмисне знищення державного майна і майна громадян та юридичних осіб, злочинна руйнація інфраструктури та довкілля на анексованих та окупованих територіях України, вчинення Збройними Силами та окупаційною адміністрацією Російської Федерації [1] воєнних злочинів і злочинів проти людяності щодо цивільного населення і військовослужбовців України.

З погляду міжнародного права, збройна агресія Російської Федерації триватиме, допоки території України перебуватимуть під юрисдикцією держави-агресора і допоки не буде відновлена територіальна цілісність України.

Здійснивши збройну агресію проти України, Російська Федерація вчинила тяжкий міжнародний злочин, який покладає на неї міжнародно-правову відповідальність, а відтак зобов'язана відновити порушений правопорядок, припинити воєнні дії, повернути Україні анексовані та окуповані території без

будь-яких умов, здійснити компенсацію за завдану шкоду українській державі, українським громадянам та юридичним особам і заподіяні їм збитки, покарати винних у вчинених воєнних злочинах та злочинах проти людяності.

Породжене російською агресією збройне українсько-російське протистояння є міжнародним, а не внутрішнім конфліктом. У його врегулюванні Росія як держава-агресор не може претендувати на роль ні миротворця, ні посередника, ні гаранта.

Керівництво Російської Федерації у намаганні уникнути міжнародно-правової відповідальності безпідставно вважає анексію Криму правомірним актом і цинічно заперечує участь своїх Збройних Сил у продовженні збройної агресії на Сході України. Водночас представники Російської Федерації підписали Мінські домовленості, але її керівництво намагається використати їх як інструмент нав'язування Україні умов врегулювання, які суперечать загальновизнаним нормам міжнародного права, не сумісні з Конституцією України і є руйнівними для єдності і незалежної державності України та обраного нею курсу цивілізаційного розвитку.

Українське керівництво у вересні 2014 року було примушене підписати перші Мінські домовленості, намагаючись зупинити розширення російської агресії. Однак Росія не виконала їх і не тільки не вивела свої збройні формування з території України, а продовжила війну і в лютому 2015 року нав'язала Україні ще жорсткіші умови врегулювання. Росія пішла на укладення Мінських домовленостей, сподіваючись на зняття або принаймні послаблення санкцій міжнародної спільноти і розраховуючи на вибіркове, вигідне лише їй, застосування їхніх положень.

Протягом понад 5 років Росія не тільки не виконала жодного зі своїх зобов'язань відповідно до Мінських домовленостей, але і неодноразово грубо порушувала їх. Натомість керівництво Російської Федерації вимагало від України проведення виборів на окупованих територіях та запровадження особливого статусу для Донеччини та Луганщини.

З погляду міжнародного права, Мінські домовленості є нікчемними з моменту їхнього підписання, оскільки були нав'язані Україні силою. Вони не є чинними й у світлі української Конституції, оскільки не подавалися на розгляд Верховної Ради України та не були нею ратифіковані.

Україна могла вийти з Мінських домовленостей також з огляду на постійне та систематичне їх порушення Росією і ґрунтуючись на тому, що їхнє виконання мало закінчитися 31 грудня 2015 року.

У прагненні до досягненні миру Верховна Рада України ще 16 вересня 2014 року ухвалила Закон України №1680-VIII «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Прикінцеві положення закону передбачали, що він почне застосовуватися після виведення всіх російських збройних формувань і обрання нової місцевої влади на вільних виборах за стандартами ОБСЄ. Через відмову Росії вивести підрозділи своїх збройних сил з території Донеччини і Луганщини чинність закону продовжувалася кожного року. Станом на сьогодні він є чинним до 31 грудня 2019 року, але він не застосовується.
Отже, через позицію Російської Федерації Мінські домовленості виявилися мертвонародженими і як політичний інструмент врегулювання.
За час, що минув після укладення Мінських домовленостей, в Україні успішно впроваджується реформа децентралізації влади та ухвалено низку відповідних законодавчих актів, які роблять неактуальною імплементацію п. 11 Комплексу заходів із виконання Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року, що передбачав запровадження особливого статусу для окремих районів Донецької та Луганської областей.

З урахуванням змін українського законодавства щодо децентралізації влади та політичного переформатування у владних структурах України, Мінські домовленості якщо і могли б бути якось використані для досягнення миру, то лише за умови їхнього тлумачення і застосування виключно у світлі вимог сучасного міжнародного права, Конституції і законів України. Їхні безпекові положення могли б стати інструментом врегулювання при їхній відповідності загальновизнаним принципам міжнародного права і справедливості, а не забаганкам агресора.
Український план справедливого миру

Виходячи з викладеного, на будь-яких переговорах з мирного врегулювання в якому б форматі, на якому б рівні і відповідно до якої б формули вони не відбувалися, Україна має пропонувати і обстоювати такий поетапний план встановлення справедливого миру:

1. Негайне звільнення російською стороною всіх українських заручників з числа цивільного населення і швидкий обмін військовополоненими за принципом «всіх на всіх».

2. Повне і безперешкодне відведення всіх Збройних Сил РФ, включно з усіма видами важких озброєнь, військової техніки та штатних матеріально-технічних ресурсів, за лінію українсько-російського державного кордону під контролем незалежних миротворчих сил протягом 90 днів після офіційно зафіксованої дати завершення повного розведення Збройних Сил України та Збройних Сил Росії.

Відведення всіх Збройних Сил Росії за межі державного україно-російського кордону в Донецькій та Луганській областях має супроводжуватися демонтажем всіх російських окупаційних структур, тобто структур самопроголошених «ДНР» та «ЛНР».

Графіки режиму відведення Збройних Сил Росії узгоджуються між представниками України та Росії за посередництва представників незалежних миротворчих сил.

Завершення повного відведення Збройних сил РФ з території Донецької та Луганської областей має бути зафіксоване у спеціальному Протоколі, підписаному представниками України, РФ та незалежних миротворчих сил.

3. Негайне розгортання прикордонних військ України вздовж зазначеної лінії україно-російського кордону через три дні після повного виведення Збройних Сил РФ та безперешкодне облаштування українською стороною свого державного кордону, включно з встановленням прикордонних знаків і пунктів пропуску, запровадженням заборонених зон і спорудженням оборонних об'єктів тощо.

4. Розміщення вздовж зазначеної лінії українсько-російського державного кордону спостережних пунктів незалежних миротворчих сил відповідно до угоди, укладеної представниками України та представниками миротворчих сил.

5. Ухвалення до проведення вільних виборів на деокупованих територіях спеціального закону України про звільнення від кримінального та адміністративного переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей, за винятком осіб, підозрюваних у вчиненні воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

6. Проведення вільних виборів на деокупованих територіях Донецької та Луганської областей у терміни, визначені законами України та постановами Верховної Ради України, відповідно до стандартів ОБСЄ (Копенгагенський документ 1990 року) та під контролем незалежних міжнародних спостерігачів.

7. Запровадження в деокупованих районах Донецької та Луганської областей місцевого самоврядування в рамках загальної реформи децентралізації влади відповідно до законодавства України після підтвердження легітимності проведених там виборів та їх відповідності стандартам ОБСЄ у підсумковій доповіді Місії БДІПЛ ОБСЄ.

8. Одночасно з деокупацією окремих районів Донецької і Луганської областей відбувається виведення всіх Збройних Сил РФ з території анексованого Кримського півострова і мирне відновлення діяльності українських владних структур у деокупованому Криму відповідно до графіка, узгодженого за посередництвом підписантів Будапештського меморандуму.

9. Започаткування переговорів щодо компенсації збитків, яких Україна зазнала внаслідок шкоди, спричиненої їй збройною агресією РФ та щодо покарання осіб, винних у вчинені злочинів і злочинів проти людяності.

10. До моменту врегулювання ситуації між Росією та Україною, згідно з міжнародним правом та українським законодавством, повна відповідальність за забезпечення життєдіяльності на окупованих територіях України лягає на Росію як державу, що здійснює там загальний контроль.
Вимагаючи справедливого миру, представники України мають чинити рішучий спротив будь-яким спробам нав'язати їй ганебний мир на умовах держави-агресора, мають керуватися Законом України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» і в жодному разі не переходити через червоні лінії, визначені у відкритому зверненні до Президента України «Не допустимо капітуляції» від 17 вересня 2019 року, ухваленому в Києві Народним віче 19 вересня 2019.
Консолідована претензія

В умовах офіційного заперечення керівництвом Російської Федерації участі її Збройних Сил в агресії проти України та відмови МЗС Російської Федерації використати можливості Міжнародного Суду ООН для встановлення фактів, пов'язаних із збройним нападом на Україну, надзвичайно важливого практичного значення набуває формування правової позиції України у питанні відсічі збройній агресії Російської Федерації та ліквідації її наслідків на національному рівні.

У зв'язку з цим існує необхідність утворення центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, відповідального за підготовку консолідованої претензії України як держави, яка зазнала агресії, до Російської Федерації як до держави-агресора з метою практичної реалізації міжнародно-правової відповідальності за збройну агресію проти України. Створення такого органу передбачено Законом України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях».

Консолідована претензія має стати офіційним документом, у якому буде викладена правова позиція України в питанні відповідальності Росії за збройну агресію. Підготовка до такої претензії потребує системного упорядкування документів, фактологічних матеріалів, юридично оформлених протоколів, допитів військовополонених, свідчень цивільних осіб, ухвал і вироків українських судів. Іншими словами, йдеться про централізоване створення єдиної доказової бази, яка має стати солідною фактичною основою для обґрунтування правової позиції України та її вимог до Російської Федерації як держави-агресора.

Надзвичайно важливо, щоб у консолідованій претензії були системно узагальнені факти, що свідчать про пряму участь у збройній агресії проти України не лише регулярних підрозділів Збройних Сил РФ, а й їхніх сформованих з найманців іррегулярних формувань, які створені, озброєні, керовані, контрольовані та фінансовані Російською Федерацією і дії яких підпадають під ознаки збройної агресії, як вони встановлені пунктом g ст. 3 Резолюції 3314(ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року «Визначення агресії», пунктом g ст. 8bis(2) Римського статуту МКС та абзацом 8 ст. 1 Закону України від 6 грудня 1991 року №1932-ХІІ «Про оборону».

Не менш важливим є системне і ґрунтовне викладення фактів, які свідчать, що в анексованому Криму російська цивільна адміністрація та контингент Збройних Сил РФ є окупаційною адміністрацією та окупаційними військами, а в тимчасово окупованих районах Донецької та Луганської областей функції окупаційної адміністрації виконують структури так званих «ДНР» та «ЛНР», створені російськими спецслужбами, а окупаційні війська тут складають регулярні та іррегулярні підрозділи Збройних Сил РФ.

Ключовою частиною консолідованої претензії мають стати визначення масштабів шкоди, заподіяної збройною агресією Російської Федерації Українській державі, суспільству та громадянам, та обґрунтування вимог щодо обсягу й форм відшкодування збитків, яких зазнала Україна внаслідок агресії. Особлива увага в цьому документі має бути приділена воєнним злочинам та злочинам проти людяності, вчиненим вищим політичним керівництвом, військовим командуванням та особовим складом Збройних сил РФ.

Консолідована претензія повинна бути направлена Російській Федерації як офіційний документ із супровідною дипломатичною нотою щодо бачення Україною мирних процесуальних способів її обговорення (безпосередні переговори, переговори за участю третіх сторін, міжнародний арбітраж, Міжнародний суд ООН тощо).

Консолідована претензія стане потужним інструментом спростування тверджень російської влади і пропаганди про те, що події на Сході України є внутрішнім конфліктом, а не продовженням збройної агресії РФ, яка почалася із загарбання Криму. Така претензія буде офіційним документом, який однозначно зафіксує правову позицію України й чітко окреслить її вимоги до РФ як держави-агресора, які не мають терміну давності.

Відмова Російської Федерації від розгляду консолідованої претензії створить додаткове правове підґрунтя для продовження та посилення міжнародних санкцій, застосовуваних проти неї спільнотою західних демократій.
Санкції

До повної деокупації всіх українських територій має тривати застосування проти Росії як держави-агресора санкційних примусових заходів, здійснюваних Україною та членами світового співтовариства на національному й міжнародному рівнях. Українське керівництво має забезпечити розробку і запровадження системної та послідовної політики санкцій проти Росії.

Тільки в такому разі звернення України щодо збереження та розширення санкцій проти Росії, адресовані нашим західним партнерам, будуть зрозумілими, правомірними і переконливими.

Застосування Україною санкцій проти Росії має бути синхронізовано із санкціями міжнародного співтовариства.

Санкційна політика України щодо Російської Федерації матеріалізується сьогодні переважно в персональних обмежувальних заходах проти порівняно незначної кількості російських громадян і російських компаній і в запізнілому запровадженні певних обмежень у торгівлі, але лише з тимчасово окупованими територіями. Секторальні санкції, які стосувалися головним чином авіаперевезень та відмови від російського газопостачання, також залишаються обмеженими. Ситуація є явно ненормальною, оскільки з 2016 року Російська Федерація скасувала режим вільної торгівлі з нашою країною, повністю заборонила транзит з України через російську територію до третіх країн, запровадила ембарго на імпорт багатьох українських товарів. Як результат, за повідомленням торгового представника України, прямі фінансові втрати України за короткий період сягнули близько 1 мільярда доларів.

Через відсутність в Україні системної санкційної політики зберігається досить значний обсяг українсько-російського товарообігу, внаслідок чого серед великих торговельних партнерів України лишається її головний ворог, що становить серйозну загрозу нашій національній безпеці.

Вище політичне керівництво України має відмовитися від ситуативних тактичних рішень, вигідних насамперед тим чи іншим олігархічним кланам. Натомість вибудовувати загальнодержавну стратегію захисту інтересів країни і суспільства в умовах російської агресії та почати застосовувати проти держави-агресора системні та масштабні санкційні заходи.
Доказом цього є численні війни: газові, торговельні, продовольчі, інформаційні тощо, які час від часу РФ вела проти України і в яких російське керівництво не рахується з економічними втратами для досягнення своїх геополітичних цілей.
Це складне завдання, яке потребує великих зусиль та часу, але його треба вирішувати якомога оперативніше. Аналіз практики ставлення Росії до України свідчить, що механізми співпраці створенні між двома державами, зокрема в економічній, військовій та гуманітарній сферах, Росія завжди використовувала проти України.

Тому керівництво України повинне прагнути до максимальної диверсифікації двосторонніх відносин з країнами світу для зменшення залежності від Росії в усіх сферах. Відносини з Російською Федерацією, доки триватиме її збройна агресія проти України, мають бути максимально заморожені та здійснюватися в режимі санкцій.

Одним із пріоритетних завдань української дипломатії має бути сприяння збереженню і посиленню санкцій проти Росії з боку міжнародного співтовариства.
Національна безпека

Дбаючи про національну безпеку України, необхідно виходити з того, що владна еліта Росії, підтримувана більшістю зазомбованого шовіністичною пропагандою російського суспільства, вважає Україну своїм екзистенційним ворогом, а остаточною метою української політики Росії є тотальне зруйнування української нації і незалежної державності України та її знищення як геополітичної реальності.

Коли б і з яким би результатом не завершилися переговори з Росією, Україні на противагу російським планам її руйнації та знищення необхідно розробити і втілювати в життя комплекс українських стратегій в таких ключових сферах, як:

· забезпечення незворотності цивілізаційного вибору України шляхом розбудови потужного сектору національної безпеки, синхронізованої зі здійсненням курсу на повномасштабне членство України в НАТО;

· розбудова Збройних Сил України відповідно до стандартів НАТО, пристосованих до українських потреб, реалій та досвіду;

· здійснення системної україноцентричної гуманітарної політики;

· досягнення енергетичної незалежності України;

· створення сучасної ешелонованої територіальної оборони, насамперед і зокрема на кордонах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь;

· модернізація оборонно-промислового комплексу;

· розробка нових видів зброї з наголосом на створенні високоточної ракетної зброї, зокрема засобів протиракетної та протиповітряної оборони;

· реформування спецслужб;

· розширення та зміцнення воєнної та військово-технічної співпраці з НАТО та її державами-членами з метою прискорення повномасштабного членства України в Альянсі;

· вдосконалення нормативної бази національної політики безпеки з урахуванням сучасних безпекових викликів.

Згадані стратегії мають взаємодоповнювати одна одну і застосовуватися в системній єдності. Їхня мета – створити надійний та ефективний механізм забезпечення національної безпеки України.

Згадані стратегії мають взаємодоповнювати одна одну і застосовуватися в системній єдності. Їхня мета створити надійний та ефективний механізм забезпечення національної безпеки України.
[1] - Під Збройними Силами Російської Федерації та окупаційною адміністрацією Російської Федерації слід розуміти її військові формування і окупаційні структури, як вони визначені Законом України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях».